Марія Олександрівна Кривуля згрібала під паркан перше опале листя. В неї на подвір’ї росла черешня сорту Роял Тіога, або, як вона сама її називала, “королівська”, два деревця яблуні білий налив і шовковиця. Всі ці дерева Марія Олександрівна саджала власноруч. Шукала саджанці на різних базарах та ярмарках, перші плоди яблуні чекала п’ять років, сідала під дерево і їла, витерши об спідницю соковитий плід. Чоловік Марії Олександрівни називав всі ці дерева безглуздими. Його засмучував сам факт наявності плодових дерев у нього на подвір’ї, він вважав, що фрукти тільки притягують велику кількість мух і створюють смітник у нього перед будинком.
Вздовж вулиці повільно рухалась газелька, із колонок на капоті лунав жіночий голос, так завжди бувало, коли хтось возив їхнім дачним селом курячий послід як добриво і повторював у гучномовець “без опилок”.
Федір крутив самокрутку на лавочці під хатою, роздивляючись свою дружину, яку вже років двадцять називає бабою, хоча ні дітей, ні онуків вони не мали, тільки котів доглядали з надмірною турботою. Федір давно не мав зубів, роботи та інших занять, окрім куріння. У металеві двометрові ворота постукала Рая, продавчиня магазину “МАГАЗИН”. Чоловік поволі встав і пішов через двір в гумових калошах поверх чоботів. Марія Олександрівна застигла під деревом із граблями в руках, дістала із фартуха яблуко і зі смаком відкусила.
– Шо нада, Рая?
Рая мала трохи більше зубів, ніж Федір, намальовані рожевою помадою вуста і корону Снігової королеви, одягнуту поверх шапки.
– Хорошиє новості, – сказала Рая і крутнулась навколо себе на одній нозі, заплутуючись у провід від мікрофона, – рєфєрєндум сєгодня, ура, товаріщі.
– Рая, ти шо п’яна? – Федір підпалив свою самокрутку.
В машині сиділи троє – два сини Раї і чоловік у військовій формі. Всі дивилися на Федора.
– І жену свою зові, будєм подпісивать докумєнти, – сказала Рая і ще раз крутнулась. Мікрофон, в який вона розмовляла, видавав мелодію і світився то червоним, то синім, то жовтим кольорами. Одне із дверцят автомобіля прочинилось, і звідти виліз один із охоронців Раї.
– Дядь Фєдь, здрастє, – Ігор міцно тримався за рушницю.
– Стріляти хоч навчився, колаборант сраний? – спитав Федір і склав руки на грудях.
Ігор зам’явся і глянув через лобове скло на брата.
– Марья Алєксандровна, – крикнула Рая і дістала ручку із кишені, – ідітє к нам, дорогая.
– Яка вона тобі дорогая, йдіть звідси.
Дверцята машини відчинились, і звідти своїм важким чоботом ступив на землю незнайомець. Став за машиною, направив рушницю на діда, сплюнув і спитав:
– На подвал хочєш?
– Здрастуйте, Рая, – Марія Олександрівна з’явилась з-за спини чоловіка, витираючи руки об фартух, – давайте ваші докумєнти.
Кіт мурчав і терся об ноги чоловіка із рушницею. Рая пританцьовувала, нахиляючись то вліво, то вправо.
– Вам у нас понравітса, вот увідітє, – сказала вона, підморгуючи Федору.
– Це де у вас? Я взагалі-то звідси нікуди не збираюсь.
– В новой странє у нас, – додала Рая і передала йому в руки ручку.
Трохи далі, через дорогу від заселеної останніми жителями селища хати, вздовж дороги, в полі виднілися ряди свіжих могил з запханими в них хрестами. Солдати Z і V виписували в реєстр з голосами виборців прізвища з табличок, навпроти кожного ставили підпис, який завжди складався із перших літер імен і прізвищ. Всі ці життя посмертно брали участь в референдумі.
– Как би етот слішком молодой, – тицьнув пальцем Z на табличку з написом 2018-2022, – нє пісать?
– Та похуй, піши, – солдат V почухав брудними руками чоло і продовжив записувати в графи прізвища, не зовсім розуміючи, чим йому заміняти літери “і”, “ї” та “є”.
Федір закрив хвіртку і пішов до своєї лавочки. В підвалі під ковдрами лежали три поранених солдати і прислухались до голосів, їхні язики прилипли до піднебінь. Марія Олександрівна полізла на горище перевірити горіхи і заодно глянути в маленьку круглу шибку, її власний пункт нагляду.