Як усиновити дитину в Україні.

Як все відбувається?

Я розкажу як процедура виглядає для людини прописаної в Києві, в Дарницькому районі.

1. Заходите в інтернет і вбиваєте в гугл “Служба у справах дітей Дарницького (вашого району, міста, області) району”. Дивитеся адресу та час роботи. Телефонуєте і все це уточнюєте (бо бувають відпустки, вихідні, хвороби). Берете свого партнера (ви можете бути і одинокою людиною без пари, по закону можна), і їдете у службу.

2. Людина у службі може з порогу вас налякати фразою (залежить від людини і району, міста, області) — “дітей не маємо”. Не лякайтеся, агакайте і слухайте далі. Вам будуть задавати питання (мені не задавали інтимні питання і в душу ніхто не ліз, ми з чоловіком дітей не мали), і видадуть бланки — обхідні листи для лікарів. Спитають про вік дитини, який хочете, її стать, і спитають яких дітей ви не хочете. Ми не хотіли дітей з серйозними хворобами, бо ми дуже ніжні, чуттєві люди, ми не здатні з таким жити. Нам порадили казати — що хочемо дитину від 0 до 3 років. Проте, я наполягала що хочу маля віком до 6 місяців, бо реально хотіла прожити материнство з самого початку і бачила приклад, що таке можливо.

3. Вас попросять документи про оренду квартири або власність нерухомості і спитають які ваші доходи. Вам потрібно буде документально підтвердити все це. У нас своя квартира, питань не було, чоловік працює, я фрілансер.

4. Обходите лікарів (реально максимум два тижні це займає), збираєте документи, приходите в службу, віддаєте папери, через днів 10 отримуєте статус “усиновлювачів” . Стаєте в живу чергу. З цього моменту ви можете дзвонити в служби по всій Україні, вам видадуть список куди дзвонити.

5. Вам порекомендують піти на курси Опікунів. Раджу так і зробити, бо суди працюють повільно (2 роки тому так було, можливо зараз інша ситуація). Але, якщо ви не будете мати статус опікунів, ви не зможете забрати дитину одразу аж до суду і будете їздити до неї в дитячий будинок довго (можливо рік).




Дивні питання в наших головах щодо усиновлення, які виникають майже у всіх.

В Україні важко (неможливо) усиновити дитину.

У цій історії у кожного своя доля. Не існує двох однакових історій усиновлення. Все залежить від того в якому районі Києва, міста (області) ви живите. Все залежить тільки від черги вашої Служби у справах дітей. Я живу в Дарницькому районі Києва, тут пологовий приймає жінок з вулиці. В пологовому Печерського району (наскільки мені відомо) ніхто не дає народити безкоштовно і залишити там дитину. В таких районах черги довші на усиновлення (опіку) ніж в Дарницькому, наприклад.

Я не маю квартири, офіційної роботи.

Можна усиновити дитину, якщо ви мешкаєте в орендованій квартирі. Треба показати документи. Робота може бути фріланс, головне показати які у вас доходи. Усиновлювати дитину зовсім без роботи ніхто вам не дасть і тут питання більше до вас — як ви справитесь без грошей. Працювати може тільки одна людина, її доходів вистачить для усиновлення.

Я буду довго обходити лікарів і отримувати відповідні документи.

Ні, один-п’ять днів, максимум два тижні щоб їх обійти. Але можуть вас посилати з одного району в інший. Тому! Дзвоніть і питайте години прийому і чи займаються по вашому питанню там. Інколи (чула таке, з нами не було) лікарі можуть в очі питати чи в курсі ви що збираєтесь усиновити дитину від бомжа? Я би змовчала про таку грубість, але, постійно пам’ятайте що ви хочете дитину, не бійтеся, не слухайте. Документи після обходів лікарів діють один рік.

Я буду довго чекати дитину, мені це набридне, надія буде втрачена.

Я так само думала, але від моменту отримання статусу усиновлення до знайомства з донькою минуло три місяці. Знаю людей які 4 роки шукали-чекали. Але інколи причина в іншому, не в тому що дітей не має.

Чому я не знайду дитину одразу?

Деякі люди обирають дітей по кольору очей, волосся, зросту, щоб був хоча б чимось схожий, тільки дівчинку, тільки хлопчика. Реально люди і підбирають під себе, але довше шукають. Якщо хочете прискорити ситуацію — менше ставте претензій до майбутньої дитини.

Що робити якщо підійде моя черга?

Не боятися діагнозів, це перше і основне. Їхати, дивитися анкету. Потім їхати в дитячий будинок і слухати головного лікаря. І знову не боятися. Багато симптомів діти хапають в Дитячих будинках, це нервові хвороби, які ви подолаєте.

Зараз скажу страшне. Внесу пояснення — нас це не стосувалося, але знаю людей в яких так було.

Бувають позитивні результати венеричних інфекцій. Люди не розібравшись в ситуації, не беруть дитину з позитивним ВІЛ. Це, частіше за все, материнські антитіла які вийдуть з організму до 3,5 років. Вам треба буде їздити в диспансер і здавати аналізи, якийсь проміжок часу (кожні пів року чи кожні три місяці, цього я точно не знаю), потім вас знімуть з обліку і ви про це забудете. Така процедура. Не бійтеся, йдіть до лікарів і питайте.

Я буду знати хто батьки?

Скоріше за все будете. Вам покажуть документи, фото, паспорт, ви будете знати вік і стан здоров’я матері, причину відмови вони вказують на документі в пологовому будинку. А буває, як у нас, людина народила без паспорту і без аналізів. Це коштувало нам абсолютного незнання аналізів дитини на момент знайомства.




Сюрприз.

У вашої дитини можуть бути брати і сестри, наприклад 3-5, і всі вони разом в дитячому будинку бо ніхто не дає по одному в кожну сім’ю. Тому, перед тим як стрибати і радіти що є новонароджене маля, глибоко вдихніть і їдьте знайомитися з анкетою. Можливо, всі брати і сестри вже усиновлені. Ви не повинні з ними спілкуватися, це за бажанням.

Мою дитину заберуть батьки.

Таке буває дуже рідко. Один раз, наскільки мені відомо, мама вилікувалась від алкогольної залежності, знайшла роботу і забрала дитину з сім’ї бо її не усиновили, а взяли під опіку. Тому як заберете під опіку, одразу починайте процедуру усиновлення.

Чужого не візьмете, своє не пропустите.

Кажуть психологи на курсі про опіку. Дуже-дуже рекомендую пройти курси, там вам розжують всі ситуації, нажахають добряче та усе це з вам все одно не станеться, станеться щось одне. Одразу всі проблеми не зваляться, але ви будете готові.

Чи не занадто я молода щоб йти на усиновлення.

Мені було 34 роки і я п’ять років намагалася завагітніти , робила зі своїм тілом все що могла, потім задовбалася, пішла усиновила собі Машу і навіть написала про це книжку. Тепер мені 36 я щаслива мама, спокійна жінка і навіть письменниця.

Чи не занадто я старий щоб усиновити дитину.

Можливо ваш вік не дасть вам можливості усиновити маленьку дитину. Якщо вам 50, то вам будуть пропонувати дітей старшого віку.

Погані гени у дитини.

А у вас хороші? Ви ідеал? В ваших родинах(якщо є друга половина) всі психічно здорові, успішні, гарні? У кожного з нас є в родині в кого вдатися, правда? Вірте у хороше, вкладайте любов. Розбирайтеся по ходу появи проблем. Курити сигарети, брехати та красти з гаманця гроші у мами і я вміла, а мене ніхто не усиновлював.

Прийде моя черга, а дитина не сподобається.

Не ваше, значить не ваше, чекайте ще. Але! У більшості людей, навіть якщо вони самі його народили, не йокає в перший день-місяць.




Усиновлена дитина мене заріже ножем, задушить подушкою.

Ну, чим старша дитина, чим довше вона була в системі, тим проблем з психікою буде більше. Тому, йдіть на курси опікунів, читайте Петрановську, дивіться ролики в ютубі про усиновлення.

Адаптація.

У кого як. Знову ж таки, чим старша дитина тим (можливо!) проблем буде більше. Спочатку медовий місяць, та дитина буде лагідною, потім адаптація — вона вас випробує, чи не кинете ви її як інші люди, а потім вічна любов.

Я прочитав цей текст і вирішив що не хочу усиновлювати дитину.

І це прекрасно, усвідомлювати що ви не можете нести таку відповідальність і це не ваше. Це добре. Бо якщо візьмете дитину і захочете повернути, то буде гірше.

Треба платити гроші в службах, в дитячих будинках.

Не знаю таких реальних історій, тільки вигадані.

Що скажуть люди.

Нічого ніхто не сказав за два роки, всі щасливі, всі родичі прийняли нашу дитину. Хоча ми все тримали в секреті аж до того як її знайшли.




Пам’ятайте головне

Щоб бути батьками не обов'язково народжувати, обов’язково — любити.

На фото наша щаслива родина. Наша донька Маша. Вже майже два роки разом. Ми з чоловіком відчуваємо себе батьками Маші на всі 100%. Дуже її любимо.

Книга про мій шлях до Маші тут




Фото: Ольга Прудка

Друга книга