Юстина я

Вибір між добром і злом має бути один.

Мая Осташевська

1

—Jak pani się czuje? — спитав польською чоловік крізь віконце.

За кілька секунд він ще раз це повторив українською, просунув у щілину синій паспорт із тризубом на обкладинці та вказав пальцем на ветеринарну будку, додавши:

—Pani może iść do weterynarza zaszczepić psa i wyrobić na to dokument, a potem, — показав рукою в інший бік, — kiełbaski, woda, chleb, może pani chce spać? W misce obok namiotów są woda i karm.

Жінка взяла в ліву руку сумку, правою притиснула тепле тіло Крески до пальта. Засунувши в торбинку на грудях документи, вона спочатку рушила на запах барбекю, клацаючи по асфальту зламаним коліщатком. На чорний ніс цуцика та окуляри Юстини падали й танули сніжинки, утворюючи краплі після миттєвої смерті.

Навколо було повно їжі — на столах, в коробках, запакована та насипана порціями. Волонтери смажили, варили та розливали її в чашки, розкладали в тарілочки й пропонували всім навколо. У коробках, очікуючи на теплі руки гостей, лежали печиво та вафлі. Поряд пропонували себе блискучі яблука, виноград та мандарини. Нерухомі стовпчики пляшок води, банок дитячої суміші та гори памперсів із усміхненими дітьми на білому поліетилені ловили на собі сніжинки, які стікали краплинами. Був іще й одяг на вішачках, дитячі іграшки, вологі серветки, дитячий сік і возики для дітей.

Чоловік у салатовому жилеті зі світловідбивними смужками запропонував щось в чашці, за мить до того обережно налите ополоником. На круглому боці каструлі висів напис “barszcz“. Виглядало це дивно — як червона рідина без овочів. Від бурякової юшки потепліло, ніби в животі загорілась лампочка. Жінка взяла шматочок хліба. Відкусила, мить прожувала, не відчувши смаку, запропонувала його собаці, а той понюхав і заховав ніс у складки флісової ковдри. Поряд із «барщем» лежали беззахисні канапки, намазані чимось білим. Вона взяла одну, подякувала кивком голови та пішла шукати корм для Крески.

Жінки та діти, рідше літні чоловіки, а ще рідше підлітки перетинали кордон пішки або їхали машинами. Людський потік великою хвилею нісся з одного боку в інший — хтось зупинявся, щоб поїсти й випити води. Інші ж намагались знайти в повітрі зв’язок, підносячи високо над собою телефони.

Все гомоніло, як у вулику. На грилі шипіли сосиски, мотори автомобілів глухли та заводились, люди сідали в машини, запихаючи сумки в багажники, або виходили із авто й пропонували їхати кудись далі. Діти плакали у жінок на руках, а хлопчик років семи ревів гучніше за всіх, стискаючи в руках кота. Журналісти говорили в мікрофони, звертаючись до великих камер.

Вуха Юстини нічого не чули. Вона перебувала у скляній кульці, в яку гомін не проникав, а тільки відбивався від стінок цього акваріума далеким придушеним звуком. Жінка зняла окуляри та протерла їх рукавичкою. Клацнувши запальничкою, вона опинилась у хмарині м’ятного диму останньої цигарки.

Незліченні волонтери працювали злагоджено, як у мурашнику. В деяких із них в очах переляку застигло більше, ніж у прибулих з того боку кордону. Усмішка на обличчі волонтера завжди супроводжувала його сумні й одночасно турботливі очі. Періодично хтось підходив, нахилявся до Юстини та говорив привітною частиною обличчя. Питали, як вона почувається, чи чекають на неї у Польщі чи деінде. Цікавились, чи потребує вона медичної або психологічної допомоги, пропонували картки місцевих мобільних операторів, житло та безпеку.

Креска хрумтіла над мисочкою, обережно дістаючи по одному квадратики сухого корму для собак. Юстина взяла з торбинки загорнуті в серветку бутерброди, які власноруч приготувала в Україні. Роздивляючись ковбасу, вона подумки повернулась до свого щоденного ритуалу снідати: завжди маленька чашка кави, середнього помелу, не міцна — лишень три зернятка міцності, білий хліб, намазаний вершковим маслом, а зверху — шматочок ковбаси або лосося, іноді — ще кругленький диск огірка. Інколи — паштет замість ковбаси. Й одна делікатна цукерочка після всього. Ніякого сиру. В жодному разі. Ніколи.

Юстина почувалась китом, якого викинуло зі звиклого середовища на берег, і він щосили намагається заштовхати себе в океан, але самостійно не здатен навіть повернути голову в бік дому.

В наметі — десятки розкладачок, охайно накриті матрацами, ковдрами та подушками. Все, як у фільмі. Останнє домашнє завдання для її класу — кіно про біженців та переселенців, які вимушено перетинають кордон і шукають собі кращої долі десь там, змучені режимами, релігіями, війною, кліматичними змінами й переслідуваннями. Юстина опинилась в одному човні з мільйонами українців, які пливуть в абсолютній темряві, з’єднані війною та втраченими домівками.

Вона сіла на край ліжка в імпровізованому будинку та заплющила на хвилину стомлені від світла очі.

На сусідню розкладачку сіла дівчина з немовлям і дістала білі груди. Від думки про власних дітей у Юстини стягнулись м’язи навколо пупа.

Пані з немовлям щось запитувала, але Юстина вимкнула слух від шоку та нічого не чула — ні плачу, ні крику, ні клацання запальнички.

Так само у вакуумі їхала в повній темряві й тиші евакуаційним потягом із Києва до Львова. Потяг йшов довго — все, що мали б проїхати за годину, долали близько п’яти. Залізничний вокзал на Дарниці виглядав як постапокаліптичне кіно. «Скоро прибуде потяг», — оголошують в гучномовець, але не називають колію. Людей там так багато, наче вся Україна зібралась в одному місці. Юстина спустилась у тунель, у довгий коридор з виходами на колії, щоби можна було швидко опинитись на потрібній. Щойно оголосили третю колію, як усі з натиском рушили до неї. Але потяг приїхав на іншу, довелось лізти через паркан. Креску Юстина кинула Мирону, що завбачливо був вже на тому боці, а сама полізла з валізою вверх. Поки дерлась нагору, одне із коліщаток сумки надірвалось, зачепившись за бетонну плиту. Завила сирена. Юстина відчула дикість цього страшного звуку, з’єднавшись з усіма, хто чув те виття на різних війнах.

«Твоє життя тобі не належить. Я сильніший, я вищий, я знищу тебе».

Поряд із вокзалом пролунав вибух. Потім ще два поспіль. Юстина вимкнула звук.

Вагон на тридцять шість осіб вміщав тепер приблизно двісті наляканих утікачів. Вони пхались в купе, сідали в проходах, стояли в тамбурах та біля туалетів. Юстина примостилась на підлозі та спостерігала, як жінки прикривали дітям долонями вуста, щоб ті не плакали вголос.

Там, на підлозі, в повній темряві, в голові проносились картинки чужих спогадів про потяги в Сибір. Книжки зі шкільних програм та розповіді бабусь про те, як вивозили людей прямо з власних будинків за часів Радянського Союзу. Всіх, хто інакше мислив, гарно жив, мав худобу, поле та читав українські книжки. Бабця розказувала, що росіянам, які пізніше заселялись в ті хати, давали вкрадену землю і майно. Ті ніколи не гребували нічим чужим. Присмоктувались до всього, як п’явки. Всі розповіді про Голодомор, заслання, розстріли завжди були тільки словами. Тепер все ожило, і кожен став учасником фільму, який все ніяк не закінчувався. Головними героями були мільйони людей: військові, чиїсь сини та доньки, які взяли зброю в руки, вимушено переміщені особи, що перетинають кордон України, волонтери та політики. Мільярд очей по всьому світу спостерігає за карнавалом смерті в прямому ефірі.

— Ви тут самі? — спитала жінка з білими грудьми та, не дочекавшись відповіді, додала: — А ми з Дніпра.