За вікном вулиця, на якій я дуже хотіла жити шість років тому, до нашого переїзду в Познань, коли я ще тільки роздивлялась це місто в Google Картах. Мій чоловік завжди просить загадувати мільйон доларів, а не якісь дивні, випадкові речі, які обов’язково зі мною стаються одразу після того, як я назву їх уголос.
Район Єжице одягнутий у красиві будинки з довгими вікнами. Тут розташована кав’ярня з португальськими солодощами, викладена азулежу, поруч японські, тайські, тибетські, польські та італійські ресторани. Є Дім Трамвояжа, куди ми ходимо на концерти. Є бібліотека, де я беру книги та отримую код для читання безкоштовних книжок у додатку. Старий зоопарк, у якому я була разів сто. Тут, у приватній лікарні, мені знайшли меланому на нозі, і лікарка трясла мене за плечі, щоб до мене дійшло, як усе серйозно. Тут ростуть клени і продаються ягодянки на початку літа. Тут знаходиться костел і моя мрія жити на цих вулицях. Я сюди повертаюся коли хочеться погуляти і щоб показати нашим гостям цей красивий район. Сьогодні я сюди повернулася в палату номер 146 онкологічного відділення гінекології.
У палаті, окрім мене, ще чотири жінки. Ми всі слухаємо пані з апаратом ЕКГ. Вона по черзі ставить на шкіру електроди у формі присосок, просить думати про останні вакації й розповідає рецепт соусу із солоних слив до м’яса. «Заготовки до Різдва на початку осені», – каже вона. Я пригадую мамині солоні сливи до м’яса і те, що ми вдома ніколи не святкували Різдво. Це свято з’явилося в моєму житті завдяки доньці.
Я приїхала сюди на ровері. Думала, у мене зараз візьмуть кров на аналіз і відпустять додому. Сиджу з шоломом на краю ліжка і страшенно хочу пити.
Медична сестра просить усіх, хто готується до операції, пройти в спеціальну кімнату. Ми сидимо, сім жінок, навколо столу і говоримо про рак. Якось дуже буденно, без істерик, сліз та страху. Одна жінка каже, що коли дізналась про свій діагноз, одразу вирішила померти, але її стримала донька – попросила ще за онуками доглянути. Ця жінка лежатиме біля мене весь час, поки я знаходитимусь тут. Вона виглядає досить дорослою, на вигляд їй років 75. Коли вона зізнається, що їй 52 і на ній просто осів досвід років догляду за дуже хворою дитиною і ранньої смерті чоловіка, я здивуюсь і спитаю: «Як ви тримались?» Вона скаже: «Ніяк. Я почала палити і пити алкоголь. Це тривало п’ять років, поки моя інша донька не взялась за мене. То вирішила ще трохи понервувати її своєю присутністю на цьому світі».
Мене кличуть у кабінет. Я бачу гінекологічне крісло, професорку, вона все вирішує, і дуже багато чоловіків – студентів та хірургів. Я перед усіма ними сідаю, як на сцені, без трусів, і розставляю ноги. Чи переживають такий досвід чоловіки? Ти голий, сідаєш, розставивши ноги перед натовпом жінок, які вирішують твою долю.
Професорка вставляє два пальці і констатує потребу робити швидко операцію. Я знову тіло в кріслі, я знову Хрусталина. Але я більше не відчуваю надії, жалю і страху. Я записую в пам’яті цей останній акт у моїй історії. Як виявиться пізніше, я резюмую всі свої дванадцять років у цьому епізоді.
У цій позі мене раптом упізнає лікар, який оглядав мене раніше, і я встигла йому повідомити про свою книгу «Не вагітна». Він починає мені посміхатись і махати рукою. Я одягаю труси і виходжу через маленьку кімнату для перевдягання, йду голодна в палату.
Туди заходить Марина. Вона прибирає, годує пацієнтів, гучно говорить три слова українською, одне польською і ще одне – це матюк. «Дівчата, я в огулє раніше не мувіла польською, це був піздєц. Пані хце зємняки? Полити підливкою?»
Коли вона йде, польки, розібравшись, що ми з Мариною з однієї країни, питають: «Що то таке той “піздєц”, як “піздєц” буде польською?»
Я думаю, що “піздєц” польською – це історія Марини, яка залишилась без своєї квартири в Україні через війну, це півтора роки пошуків себе по всій Європі, це бути вчителькою, але мити підлогу в онкологічному відділенні. Але цей піздєц – моя вигадка, у Марини все чудово, вона півтора роки працює в гарному місці, за її словами, має гарну зарплату, колектив та життя за межами роботи.
Я в неї спитаю після обіду за два дні: «Це ж не ви готуєте тут їжу? Відчуваю, у вас вона була б набагато смачнішою, українки так не готують». «Кохана, ти прикалуєшся? Канєшно, не я, я б такої хуйні ніколи не приготувала, я готую краще». «Я це відчуваю», – відповідаю. «Я для працівників, – каже, – на вихідних готую вареники, пельмені і пиріжки, приношу потім у понеділок. Знаєш, з якою радістю вони це їдять?». «Знаю», – кажу я.
Я бачу в цій жінці, в її зачісці, нігтях та фігурі свою маму. Вона також готувала людям у полі влітку, комбайнерам. Вона також має наш харківський говір, який вона стерла через мене і мою українську, бо я через слово її виправляла. Вона також швидко пересувається у просторі та вирішує проблеми словами. А я – мовчазний спостерігач.
Тому, коли Марина раптом нахиляється до мене і каже, що їй матку вирізали, і що на секс це не впливає, і що ніяких тепер проблем вона не має, я мовчу, але починаю переживати, чи без мого відома не виріжуть мені матку. «Виріжуть, – відповідає мені один із лікарів, – якщо буде потреба, якщо це рак, якщо пішли метастази». Я просто мовчу. Для чого мені матка?
Я пишу чоловікові: «Мене не випустять сьогодні, забери Марусю зі школи в свою обідню перерву». Коли раптом одна жінка в палаті каже: «Поїду додому, я боюсь анестезії, я боюсь, помру там». Але сідає на край ліжка і дивиться у вікно. Я підходжу до неї разом з іншими нами. Ми всі голодні, нам не можна їсти сьогодні і завтра не можна буде. Наші вікна виходять на кав’ярню, люди їдять тортики, запивають кавою, запалюють цигарки. Ми обговорюємо, хто коли кинув палити і що кожна з нас би зараз від голоду запалила б одну цигарку, але в половини з нас рак. Сюди не приймають людей, які палять. Тому ми довго обговорюємо куріння та перехід на електронні сигарети однієї з нас, вона наймолодша. Дівчина двадцяти років, вся в татуюваннях та проколах. Її просять зняти прикраси вже сьогодні. Вона каже: «Це буде довго, я маю навіть у сосках сережки».
Я наважуюся спитати про шахеди, які сьогодні залетіли в Польщу. Ніхто про це не чув, усім байдуже. Але жінка, що виглядає старшою за свій вік, за три дні скаже: «Війна обов’язково почнеться, сюди увійдуть російські солдати, нащадки тих, хто колись у Другу світову війну зґвалтував мою бабцю. Вона народила російську дитину і мусила її ростити. Мій дід після цього, коли йому було погано від спогадів, сідав на стільчик і просто дивився в стіну. Коли почнеться війна, а вона обов’язково почнеться, я одразу вип’ю таблетки, багато снодійного. Мої діти пообіцяли, що виїдуть з країни одразу, а я не хочу, щоб мене зґвалтував російський солдат».
А потім вони радять мені прочитати книгу одного панотця. А потім одна з них каже, що прочитала погану новину про свого ксьондза в газеті і пішла спитати у нього, як йому не соромно: «Я ж тобі сповідуюсь, а ти таке робиш».
Нам дають по два пакетики порошку для чищення шлунку. Ми розчиняємо його у воді, він гидкий, цей плин. Я намагаюся випити його швидко, а потім плачу від спазмів у шлунку, бо випила замало води. Думаю про жінок у потугах, який же це нестерпний біль, мабуть. Я не хочу нікого народжувати. Я мала діагностовану колись клінічну депресію та ПТСР, я мала дуже багато такого досвіду, який зробив мене чутливою, я є дуже емпатичною людиною, та в цьому немає нічого хорошого. Добре, що я можу писати чутливі тексти через це, але я місцями ледь витримую реальність. Я би не хотіла бути вагітною, я би хотіла знати, що зі мною тоді насправді трапилось.
Я маю з собою мотиваційну книжку для творчих людей. Читаю одну сторінку, а потім видаляю свій щоденник скарг із чату GPT. Мені не дуже хочеться, щоб хтось колись опублікував мої скарги на життя, і водночас я, через свою чутливість, люблю це робити.
Нам увесь день ставлять крапельниці, а потім проводять інструктаж, як ми маємо вимити свої тіла й окремо ще пуп. Я постійно відчуваю себе відокремленою від тіла. Тіло – для лікарів, а я – всередині себе. Для любові, дитини, творчості, для розуміння того, хто я така.
У мене була перша літературна зустріч минулого тижня за п’ять років життя у Польщі. Ми говорили про мою жіночність, яку я повністю втратила під час планування вагітності. Я не відчувала свого тіла, не відчувала себе ні жінкою, ні чоловіком. В той день я сиділа у красивій сукні з квітами, яка була внутрішнім відображенням мене тепер. А тоді я довго блукала в нерозумінні, хто я і як сталося, що безжальна медицина робить нас ніким.
Як має себе почувати жінка, яку відправляють на тест тільки після третього викидня, бо так «за протоколом»? Хто так вирішив? Якийсь чоловік? Хто придумав призначати деякі тести аж після третього викидня? Тобто ти не є людиною перед лікарем, який сидить через стіл від тебе і просто записує: «…викидень номер один, викидень номер два, викидень номер три…». Ти просто тіло? Я не мала викиднів, я ніколи в своєму житті жодного разу не була вагітна. Я мала невдале штучне запліднення, але я ніколи не відчувала того, що в мені проростає дитина. Про викидні я чула від інших. Я не вірю в Бога, але дякую Всесвіту, що я хоча б цього досвіду не маю.
Жінок в лікарні багато, кожна із них відповідає за своє. Нас знову всіх викликають, тепер щоб поголити. Я слухаю, як за дверима вмикається машинка, і одна жінка голить іншу. Я чомусь одразу думаю про фотографії в Аушвіці, на які я дивилася місяць тому: на них криво поголені жінки, в цих смугастих піжамах, з номерами. Це недоречне порівняння, але це спрацьовує в мені через звук машинки, який я собі домалювала в Аушвіці, дивлячись конкретно на одну жінку на цих фотографіях, вона посміхалася. Мені сподобалася її зухвалість.
Я хочу бути жінкою, мені подобається ця роль. Я хочу бути дружиною, мамою, письменницею. Я люблю фемінітиви. Я хочу бути зухвалою жінкою.
Чоловік приносить мені речі у відділення, до мене забігає Маруся. Ця дівчинка, яка дала мені можливість називатися мамою, говорити «доцю», любити дитину, давати їй, брати від неї. Дивитися, як вона росте, радіти її успіхам. Я не хочу бути вагітною, я ніколи не думаю, як би склалося інакше. Я кажу їй на вушко пошепки: «Тебе мала народити я, але я не змогла завагітніти, тому за мене це зробила інша жінка, і ми тебе усиновили. Вибач, доцю».
Дванадцять років мені сниться, що я вагітна хлопчиком, дванадцять років я його народжую. Його мали звати Боря. Він мав би бути вередливий, схожий на мене і товстенький. Не знаю чому, я не можу це пояснити. У цих снах Маруся разом зі мною і своїм братом. У цих снах я щаслива.
На наступний день я пишу чоловікові повідомлення: «Я не знаю, що мені зробили, але розріз великий, і біль просто нестерпний». Я не знаю, чи залишили мені матку. Я не знаю, чи залишили мені яєчники. Я не знаю, чи там був рак. Я не знаю, чи там були метастази.
Я прислухаюся до свого тіла і думаю, що знаю. Думаю, матка там, де й була, мені видалили міому, але було ще щось, чого не можу відчути. «Чи залишили ви мені матку?» — питаю я у професорки. «Чому ви до неї так прив’язані?» — відповідає вона з посмішкою і виходить.
Лікар, який мене ідентифікує як письменницю про непліддя, залишається після того, як всі лікарі, студенти та сестри вийшли з палати, і каже: «Матка ваша на місці, але там все в ендометріозі, ви ніколи не завагітнієте з ним, навіть яєчники в ньому, і саме тому ви не завагітніли».
Аби мені це сказали після п’яти років планування вагітності, після вісімнадцяти гінекологів, мільйонів процедур, штучного запліднення, стимуляцій, всіх таблеток, уколів і знищення моєї особистості як жінки, я би цього, може, і не витримала. Але зараз я захищена статусом мами. Моїй доньці, яку я не народжувала фізично, сім із половиною років. Тому я раптом відчуваю полегшення, я щаслива, я знаю свою причину. Інколи знати, що з тобою, навіть у випадку найгірших новин, це найкращий фінал.
Одна жінка в палаті починає мене заспокоювати: «У мене також ендометріоз, я знаю найкращу лікарню, яка спеціалізується на цьому, і лікарів, тобі допоможуть».
Жіноче коло в цій палаті і жіноче коло мого видавництва. Ніяких інших жіночих кіл я не маю.
Маруся приносить мені букет від видавчинь. Я дуже розчулена. Я не маю подруг, я живу тут шостий рік, і найгірший мій досвід емоційного насилля наді мною скоєний іншими жінками, досвід справжнього булінгу в дорослому віці, я зазнала в еміграції, від жінок. Тому ці кола не дуже мене приймають, я більше не хочу в них входити і я вирішую більше ніколи не переживати через це і даю собі дозвіл не мати подруг.
Але моя маленька жінка стоїть з букетом і безупинно говорить, як вона мене любить, просить, щоб я не помирала, розповідає, як вона про мене піклуватиметься, як вона носитиме мені водичку. Сидить у золотавій сукні в паєтках і грає мені на укулеле вигадану пісню про одужання.
Вранці приходить фізіотерапевт і каже, що планує вчити нас ходити. Я добу лежала нерухомо в ліжку із сечовивідною системою. Встаю. Він одягає гумові рукавички, ніби ці рукавички білі і він готується до танцю, і я роблю перший крок свого нового життя. Ми йдемо по коридору, а я думаю про останній розділ неіснуючої книжки про мою внутрішню Хрусталину, яку нарешті відпускаю з в’язниці її переживань. Все закінчилося.
Усі пані в палаті на виписці бажають мені здоров’я. Жодна жінка цього відділення ніколи мене не пригадає і не впізнає на вулиці. Мій чоловік завжди стоїть за кадром і тримає мене міцно за руку всі ці роки, а їх уже тринадцять. Тринадцять років моїх розчарувань, становлень, пошуків і знаходжень. Тринадцять років розгубленості серед жінок, які мене не приймають, і жінок, які розуміють мене дуже добре. Між рядками моєї історії.