МАМ

Частина перша

Жіноче тіло однаково ніколи не
належить цілком самій жінці.
Воно належить іншим – чоловікові,
дітям, родині. Під час війни – ворожим солдатам.

Славенка Дракуліч

Уявляю собі обличчя Йосипа, коли Марія сказала йому
я вагітна. Не від тебе.

1

Дитячий будинок «Берізка» стоїть спиною до лісу. Я виходжу зі старої, як світ, маршрутки, йду вузенькою стежкою і мугикаю собі під ніс «Джинґл белз». Завжди так роблю, коли нервую чи мені холодно. Поруч із входом хтось вештається. Може, людина повернулася за своєю дитиною?

Крізь маленьке віконце своєї засідки охоронець питає: «Ви до кого?». Я до доньки. У приміщенні невимовно тихо. Велика кімната для побачень, де народжуються мами, охайно прибрана. М’які іграшки розставлені по шухлядах і вздовж диванів. На підлозі розтягнувся зелений килим із дитячими малюнками. Під стіною примостилася гойдалка-коник і маленький будиночок для гри в хованки. Рядочком, від більшої до меншої, стоять машинки. Ляльки розставлені на квадратиках поличок відкритої шафи. Тут дуже тепло, пахне сирістю мокрої ганчірки. Роздягаюся, змилком зеленого кольору мию руки в маленькій, майже декоративній раковині. Витираючи їх спільним рушником мимоволі вдихаю його запах. Відчувається аромат прального порошку, проте я однаково гидую. Йду коридором до кімнати, де поряд із Машею лежать іще п’ятнадцять малюків, усі віком до року. Стукаю у двері. Щоразу виходить інша медсестра (няня? вихователька?) у білому халаті.

– Я до Марії, – кажу і додаю чуже прізвище. Хочу забути ці дев’ять літер. Добре, що можна змінити прізвище, дату народження, ім’я дитини та ім’я її біологічного батька. Я хотіла назвати доньку «Весна», з наголосом на «е», проте чоловік був проти. Потім був варіант «Катя», на це ім’я вона ніяк не реагувала. На «Машу» ж озивалася криком, тому так і залишили. Як виявилося, перше ім’я, ще у пологовому будинку, дає дітям людина зі служби у справах дітей. Викликають цього фахівця, коли біологічна мати після пологів пише відмову. У нашому випадку ім’я вибрали згідно з церковним календарем. Я перевірила. У той день було ще два варіанти: «Анфіса» і «Агрепина».

– Вона спить, чекайте в кімнаті, – жінка з великими грудьми зачинила двері перед моїм носом.

Фотографую на телефон і тримаю в пам’яті кожен сантиметр навколо. Потім розповідатиму Маші як усе почалося. Тут тепло й затишно, хочеться лягти на диван, накритися ковдрою і поспати. Цікаво, чим таким запашним тут годують? У цьому дитячому будинку живуть діти до п’яти років. Вони розбиті на групки й сидять у різних кімнатах.

Я взяла в руки білого зайця. Уявляю, як на кожне свято сюди везуть мішки іграшок. У сусідній кімнаті дві жінки проводять інвентаризацію. Одна з них голосно називає скільки пакетів підгузків, серветок, печива й тальку вона нарахувала, а інша – записує. Якось я запитала, чого їм тут бракує. Виявилося, що держава виділяє на кожну дитину гроші, і цього цілком достатньо. Проте завжди є проблема із сόсками та підгузками. Але і та швидко вирішується завдяки подарункам від небайдужих людей та організацій.

Студенткою я жила в Полтаві. Одного разу в міському парку до мене підійшов хлопчик Вітя. Уявлення не маю, скільки йому було років, можливо, десять. Він попросив грошей. Сказав, що вихователі в дитячому будинку б’ють їх гумовим шлангом за секс одне з одним. Діти ж натомість дзюрять вихователям у чайник. Ще Вітя розповів про їжу. Їдять вони погано, тому він частенько втікає до піцерії. Там його годує «добрий дядя». А взагалі-то, Вітя збирає гроші на навчання у медичному. Але він іще точно не вирішив ким хоче бути: лікарем чи поліціянтом.

Щоби краще зрозуміти наше майбутнє, я шукала приклади усиновлення в інтернеті. Знайшла чимало хороших людей. Мадонна, Г’ю Джекман, Том Круз і Ніколь Кідман, Стівен Спілберг, Шерон Стоун, Шарліз Терон, Анджеліна Джолі та Бред Пітт, Сара Буллок, Мег Раян, Кетрін Гейґл і Кейт Бланшетт. Крістін Девіз, акторка, котра грала роль Шарлотти у фільмі «Секс у великому місті», у реальному житті повторила долю своєї героїні. Єдиною, кого я знала в Україні, була Лілія Подкопаєва. Якщо в якомусь інтерв’ю заходила мова про усиновлення, я робила скриншот і відправляла чоловікові. У цих інтерв’ю ніхто й ніколи не говорив про непліддя.

До курсів з усиновлення це були всі мої знання про дітей із дитячих будинків і людей, які наважилися так стати батьками.

У кімнату зайшла жінка, ще одна відвідувачка. Я автоматично відкинула зайця. Вимивши руки, вона проігнорувала рушник і провалилася сідницями в диван, витираючи долоні об джинси з дірками на колінах. За мить увійшла няня із хлопчиком. Жінка підскочила та вхопила маля.

– Ваня, Ваня, синок, – вона посадила його на коліно й почала інтенсивно гойдати вверх-вниз.

– Ой, дура-дура, яка ж я була дура, що кинула тебе! Ой, Ваня, синок, ти мій, чуєш, нікому більше не віддам, – казала жінка. – А ви також до дитинки?

Вона різко повернулася до мене.

– Так, – я стиснула губи.

– Я свого кинула в пологовому, розуму не було, пила по-чорному, ох і дурною я була, а потім лікувалася, зробила ремонт у кімнаті й пішла шукати сина. Виявилося, що Ваня під опікою, всиновити його не встигли. Скоро суд. Дай бог зможу його забрати. Ваня, ти мій синок, чуєш, тільки мій. Ох і заживемо з тобою тепер.

В її роті блищав металевий зуб.

Моє серце. Моє бідне серце почало калатати. Жінка може забрати дитину? Хіба нам про це щось казали? Чому так трапилося?

– Мамочка, ваше курчатко, – сьогодні Машу винесли в жовтому вбранні. Як хижо вона завжди дивиться на світ. Як схожі на мої її зведені брови і три смужки на лобі. Я пригорнула її до себе й підійшла до вікна.

– Привіт, доцю, я сумувала.

Не маючи права цього робити, я називаю її донечкою з першого ж дня. Пам’ятаю переляк на обличчі Діми, коли він це почув. Проте няні й усі навколо в дитячому будинку одразу кажуть: «мамочка, ось ваша дитина». Отож моя.

Маша насупила брови, стиснула руки на грудях у кулачки й дивилася на мене синім цвітом своїх очей.

– Добре, люба, давай учитися усміхатися. Я твоя мама і я тебе люблю, – казала я пошепки. – Глянь, там білий сніг. Це зима, і скоро прийде весна, будемо гуляти в парках, роздивлятися траву та квіточки.

Маша не змінила ні виразу обличчя, ні пози. Я поцілувала її в чоло й вона заревла на всю кімнату. Я, присідаючи вверх-вниз, спробувала заколихати її. Це було категорично заборонено. «Не гойдайте, – казала мені няня і показувала пальцем “ну-ну”. – Вона звикне, а вам і нам буде гірше, адже я не можу всіх заколихувати. Ясно?».

Але я чекала цього гойдання сто п’ятдесят тисяч років. Я ходила кімнатою і заколисувала Машу. Вона заснула. На підвіконні, в одному з горщиків із землею, з’явився листочок.

– Ой, Ваня-Ваня, яка ж я дура була, – жінка з дірявими штанами на колінах продовжувала прищеплювати синові нову афірмацію.

– Потрібно прощатися, – прошепотіла я, – скоро ми тебе заберемо, ще трішки почекай.

Я поцілувала Машу в маленьке чоло й віддала няні.

Порожнеча, що її я відчувала болем у тілі щоразу, як малечу забирали, тримала мене до наступної зустрічі. Уперше я відчула таку спустошеність у день знайомства з Дімою, коли він з’їв усі бутерброди з тарілки, запив їх лимонадом і різко встав.

– Сьогодні «Динамо» грає.

– «Динамо»? Чому вболіваєш за цих лузерів?

– Бо це любов, – сказав він і пішов на стадіон.

Я відправила Дімі нову фотографію Маші. На ній вона схожа на злого дідуся. Діма прислав відповідь.

Діма

Смайлик, сердечко, квіточка.

2

Я вставила в автомат дві гривні, знизу випала червона капсула-жолудь із бахілами. Натягнула їх на чоботи. Діма поряд зробив те саме. Ми зняли одяг у гардеробі і отримали взамін металеві жетончики. Я поклала їх в кишеню та витерла пальці вологою серветкою.

Державні клініки з їхніми облущеними стінами не навівали приємних спогадів. Щоби сісти на стільчик у коридорі мені знадобилося трохи сміливості. Знову дістаю вологі серветки. Дуже хочеться в туалет. «Тільки не тут, терпи, не треба», – повторювала я собі.

Ми у шкірно-венерологічному диспансері.

У коридор зайшла медсестра нашого дитячого будинку, тримаючи в кожній руці по кошику з немовлям. Вона привіталася з нами, поставила дітей на лавку, кинула поряд верхній одяг, залишила все це й зайшла в кабінет. Я підійшла глянути на малюків. Які вони однакові. Лежать тихенько, наче німі ляльки.

– Я б і цих двох узяла. Дивися які милі.

Медсестра привезла їх на аналізи. Діти тільки з пологового, значить їм десь по два місяці. До цього часу біологічні батьки ще могли забрати немовлят назад. У транзиті між пологовим і новою родиною ці крихітки не можуть себе захистити. Їм вставляють голки для аналізів, тягають кабінетами, зважують, вимірюють, годують, миють. Маленькі солдати засинають, щоби завтра пережити ще один день.

За результатами досліджень складають список справжніх і несправжніх хвороб. Така система: дитина має бути чимось хвора. Вам не можуть сказати «ух ти! У нас тут абсолютно здорове, ідеальне немовля, приїжджайте вже завтра». Машу теж сюди возили, проте результати ще не були відомі. Щоби пришвидшити процес директор дитячого будинку запропонував нам самим приїхати за ними.

Медсестра вибігла з кабінету, сказала нам заходити, підхопила кошики та зникла.

Лікарка уважно розглядала папери й мовчала. Навпроти неї сиділа жінка розміром із наш автомобіль і теж перебирала папери. Її завивку часів радянського союзу обдував обмотаний синім скотчем вентилятор. Опалення у цьому приміщенні вистачить, щоби виростити гектар соняшнику.

Я нишпорила на форумах і читала діагнози всиновлених дітей. Найстрашнішим здавався позитивний ВІЛ-тест, але виявилося, що це не вирок. Можливо, у малюка є материнські антитіла, які за певний час вийдуть з організму. Якщо ж клітини малюка не від матері, тоді залишається варіант життя з медикаментами.

Мене день і ніч трясло в очікуванні аналізів. Я не знала куди себе подіти. Ніхто з близьких, ні родичі, ні друзі, не знав про наші плани. Я намагалася знайти в інстаграмі та фейсбуці схожі на нас звичайні сім’ї. Шукала фільми, статті, ролики в ютубі. Книжкові полиці в магазинах не ломляться від подібних історій. Непліддя не існує, про всиновлення не чули. Це все якась грьобана таємниця.

Чи може молода сім’я усиновити здорове немовля й бути щасливою? Чи потрібно платити всім підряд, щоби мати таку змогу? Якою є любов до маляти з притулку? Чи можна всиновити дитину одинокій людині?

Діма працював удома і тримався рівно. Я їздила до Маші щодня, вона вростала в моє тіло, у мої сни, у моє майбутнє. Можливо, це була помилка, страшенна помилка, проте мені дуже хотілося відчувати дитину, торкатися її, обіймати, гладити.

– Байдуже, – думала я, – хвора вона чи ні. Хіба народження власної дитини гарантує її стовідсоткове здоров’я? Чи це не такий самий кіт у мішку, адже ти не обираєш ні статі, ні кольору очей, ні характеру? Дитина може бути схожою на дядька, діда, прабабусю. Вона може народитися з будь-якими вадами, ДЦП, синдромом Дауна. Що відчуває жінка, коли маля тільки народилося, а медсестра вже каже «ваша дитина хвора». Огиду? Страх? Бажання залишити її? Чи перемагає таки любов?

Про що взагалі думають жінки в ту мить, коли дитина тільки народилася? Вона вся мокра й липка, лягає тобі на груди. Мама одразу ідентифікує її як частину себе? Чи кожна жінка в пологовому щаслива? Чи обожнюють вони своїх дітей із першої секунди? Чи потрібно народити самій, щоби по-справжньому любити немовля? Чим відрізняється любов матері, яка народила, і таких мам, як я? Я ніколи не проживу момент фізичного народження своєї доньки, проте в мене буде свій.

Мільйон разів я прокручувала в уяві нашу першу зустріч. Ось ми йдемо за нянею, в руках у неї дитина. Яка вона? Ми бачили лише одну чорно-білу фотографію розміром із сірникову коробку, що її зробили в перший день народження. Деякі люди намагаються підібрати для усиновлення дитину, схожу на них кольором волосся, очей, рисами обличчя, але Діма постійно повторював, що наша дитина і так буде схожою на нас. Няня заходить у кімнату, ми слідом, розвертається і каже: «тримайте». Я беру Машу на руки й розумію, що це вона. Це моя дитина. А потім вони додають «у неї немає аналізів. Тут у крові може бути все, що завгодно. Ми не знаємо, яке майбутнє на вас чекає. Можливо, вона чимось хвора». Я боялася підняти очі на Діму й почути: «мені вона не сподобалася, це не моє, не підходить, ідемо звідси».

На курсах із усиновлення кожного з нас хвилювало де знайти абсолютно здорову дитину і як ми будемо пов’язані з біологічними батьками. Нам постійно повторювали, що здорових дітей у системі не буває. Наших особливих дітей залишають жінки, що хворі на ВІЛ, шизофренію, герпес та алкоголізм. Навіть на здорове від народження дитя за пару років у дитячому будинку чіпляються, як блохи на собаку, всі можливі нервові розлади та психосоматичні хвороби. Це неминуче. Дитина потребує обіймів із першої секунди життя. Так само, як і тілесного контакту з матір’ю, її піклування, запаху, голосу, рук і любові.

Гени. Якщо проаналізувати весь мій рід, я не хотіла би бути схожою майже ні на кого. Наприклад, у нашій сім’ї є не дуже психічно здорові та приємні люди. Алкоголь, схильність до самогубства, один родич узагалі мужика зарізав. Ніхто ж не знає, що саме візьме з роду дитина. Чи могла я забезпечити їй у моєму животі ідеальний коктейль ДНК? Ні, ніхто не може. Я навіть не можу зробити так, щоб моя дитина не була схожою на Маргариту Леонардівну.

З іншого боку, так хоча б приблизно можна уявити собі, що чекатиме на вашу дитину в майбутньому. Бо в разі з усиновленням ви взагалі нічого не знатимете про неї. Які хвороби заховані в її коді? Чи хворіла її бабуся на Альцгеймера? Які нервові розлади мала? Чи хотіла вона вбити свого чоловіка, чи, можливо, навіть убила? Чи грав її дідусь на флейті? Чи жінка, котра носила її під серцем, співала колискові та гладила руками живіт? Чи говорила вона до дитини? Де був її батько? Що перейде маляті у спадок від нього? Ластовиння? Можливо, родимка у формі острова Куба?

Які таємниці в тобі, моя синьоока скринько із сюрпризами? Я готова прийняти їх усі й любити, любити настільки, наскільки зможу. Водночас я кожною клітиною свого тіла відчувала, що зараз трапиться щось жахливе. Лікарка скаже: «у неї позитивний аналіз на… щось». Я майже почала втрачати свідомість і стискала руку Діми, наче перед спуском на Американських гірках, наче перед останнім стрибком у цій шаленій історії материнства....