Тато складався із вусів і пісеньок, які він собі під ніс постійно наспівував. Я замружую очі, щоб пригадати, яким він був. Якось дивно, але зовсім не пам’ятаю його обличчя. Якщо подивлюсь на фотографію, то точно його впізнаю, але без світлини не можу уявити його обличчя. Я пригадую, що він постійно кашляв, а ще човгав ногами по підлозі. Тато якось так ходив, не піднімаючи ніг, чим страшенно нервував маму, а сам тільки сміявся крізь ті свої вуса. І так щоразу: вона сердилась, а він сміявся, човгаючи станціями – кухня, туалет, вітальня, спальня, коридор.
Ще пам’ятаю його картаті сорочки. Я б сказав на ті сорочки — батіні. У нього були батіні жартики й батіні сорочки. Я всі ті сорочки носив після нього. Спочатку вони були завеликі, а потім стали впору, і я носив їх точно, як батя, – не заправляючи в штани. А ще я почав палити, як батя, та пити каву п’ять разів на день. Купувати солодощі в магазинах тільки на знижках, та все на знижках – трошки вже підгнивше, підпорчене, нічого страшного. Ніколи з татом нічого не траплялося, то і я собі почав купувати, бо економія хороша річ, можна придбати потім непоганих книжок.
Книжки з батею ми читали різні. Він любив читати якісь п’єси й казав, що у них вся мудрість життя. Я охоче читаю детективи, але чомусь думаю, що і до п’єс дійде діло, не одразу ж він почав їх читати. Про каву ще два слова: то завжди була та гидка розчинна кава, “три в одному”, в зелених пакетиках. І цигарки дешеві, і їжа, і одяг.
Рибу ловив, то взагалі безплатно. Навіть в інших країнах завжди ходив ловити рибу. Його не лякало, що там заборонено, без ліцензії не можна. Він якось вмів знаходити мову з усіма людьми. З поліцейськими в Чорногорії він говорив українською, так само і в Німеччині якось, і в Чехії. Всім посміхався крізь ті вуса і казав: «Я з Києва, лікарем був, анестезіологом, тепер ось рибу ловлю тут у вас. А що, не можна, кажете? Та чи вам жалко? Ви знаєте, я вірянин, — брехав, — я б ніколи в житті нічого не зробив не по совісті. Я ж не знав, що у вас тут такі правила. Ну, хочете, я викину ту рибу назад у море, тільки їй вже те не допоможе, а мені допомогло б. Я люблю рибу. А от ви з якого міста?».
У баті завжди був однаковий настрій, розмірений він був, такий спокійний. Не можу пригадати його обличчя з пам’яті, як і те, чи бував він злий. Треба у матері запитати, чи вона його хоч раз у житті бачила злим. Може, це через професію, ті його жарти, спокій, розміреність. Ще пам’ятаю, як він не хотів бути схожим на свого батька, це було його найбільше бажання. Та чи хіба не найприродніша річ на світі — не хотіти бути схожим на свого батька.
Я також не хотів, а тепер його не стало, а я стою в його сорочці, на березі річки, з вудкою, тримаю цигарку зубами під вусами.
У двокімнатній квартирі шестиповерхового будинку, в місті на пів мільйона жителів, жила тридцятирічна Зіна, яка сьогодні зранку загубила ключі від квартири й не могла з неї вийти. Це сталося не вперше, Зіна була людиною, яка, заходячи до кімнати, де стоятимуть тридцять однакових стільців, інтуїтивно обере той єдиний, у якого надломлена ніжка.
Зіна запізнювалась, бо переплутала час, коли виходити із дому. А переплутала вона його, бо в неї в голові мішались круглі цифри. Круглими вона називала трійки, вісімки, п’ятірки та дев’ятки. Досить складно жити з такою плутаниною в голові, особливо коли маєш на тій самій голові одночасно кучеряве і пряме волосся. Взагалі не ясно, як так сталося і в кого та генетика пішла, бо жодної кучерявої людини в її сім’ї не було.
Зіна стояла у вітальні, перевіряючи кожну кишеньку кожної своєї торби та плаща і бідкалась собі під ніс словами: «Ну чому?» і «Як же так?», періодично зриваючись на сльози. Річ у тім, що вона запізнювалась на побачення, яке запланувала в додатку для знайомств, який наважилась завантажити через два роки після розлучення. Такого розлучення, після якого всі твої колишні родичі живуть в сусідньому під’їзді, нагадують минуле і ще інколи чомусь помирають.
Одного разу ввечері, червоніючи, вона розглядала чоловіків у додатку, вони були якісь інакші, ніж ті, яких вона розглядала колись. З того часу, як вона ходила на побачення зі своїм колишнім чоловіком, минуло сім років. Часи непомітно змінились, і тепер майже всі вони мали вуса та окуляри з золотою оправою. Навіть її колишній чоловік для чогось тепер носив вуса, як всі. Зіна на них надивилась і також пішла, замовила собі нові окуляри із золотою оправою. Зір давно зіпсувався, але вуса вона все ж таки раз на тиждень прибирала зі свого обличчя воском, який, розігріваючи, забувала інколи вимкнути вчасно, через що вся хата заповнювалась димом.
Ключі знайшлися, і Зіна побігла сходами вниз, рахуючи їх, як і завжди. Перетинаючи другу вулицю до трамвая, раптом потрапила під дощ, який, звичайно, не мав узагалі падати з неба за прогнозом погоди. До трамвая залишалось якихось двадцять кроків, і, коли вона зайшла в салон, дощ припинив лити, але вона вже вся промокла. До неї підійшов контролер і спитав, чи придбала вона квиток. Але Зіна, звісно ж, забула свій проїзний в іншому плащі, тому їй довелося заплатити штраф із тих грошей, що були відкладені на випадок, якщо раптом чоловік за неї не заплатить. Вона зняла ще один бал за цей день, загубила ключі — мінус, дощ — мінус, штраф — мінус бал.
Трамвай зупинився, двері відчинились, і Зіна побачила того вусатого хлопця із додатка для знайомств.
Все уповільнилось. Це був дуже великий плюс до цього дня, може, навіть плюс сто.
Вона несміливо ступила ногою на нижню сходинку, потім ще на одну і простягнула йому руку, ніби вони збиралися танцювати вальс прямо тут, на зупинці. Останній раз вона танцювала на власному весіллі, і тут у голові у Зіни пам’ять увімкнула весільну залу, ліхтарики під стелею, музику, щастя та очі колишнього чоловіка.
«Зігмунд», – сказав Зігмунд і посміхнувся, як тато Зіни, який колись давно носив такі самі вуса. На Зіну раптом напала дорослість, а потім одразу дитячість. Вона взяла його під руку, і вони рушили. Зіна глянула на свої ноги й помітила, що її спідниця одягнена навиворіт, швами до міста.
Але в наступну мить вона побачила, що у Зігмунда сорочка так само навиворіт, і їй це страшенно сподобалось. Вони увійшли до ресторації, сіли одне навпроти одного і невідомо, про що вони там говорили, та й чи говорили взагалі. У Зіни продовжували кружляти весільні ліхтарі в спогадах, але очі, в які вона дивилась зараз, були іншими. Вона все додавала і додавала балів до цього дня і зізналась співрозмовнику, що відчуває себе цифрою сім, а потім спитала: “А ти, якби був цифрою, то якою?”.
“Але я хочу одразу попередити: у мене є дружина й у нас двоє дітей. Ти ж розумієш, – чомусь сказав Зігмунд. – І Зігмунд — це псевдонім, я Вова.”
Зіна розізлилась, схопила сумочку і вибігла з цієї весільної зали, вступивши на вулиці обома ногами в калюжу, а потім у купу собачого лайна, а потім зіткнулась з безхатьком, віднімаючи знову і знову бали від цього дня.
Вдома Зіна сповзла по стінці вниз, знову роблячись дорослою, чого їй зараз не хотілось. Помітила, що забула зачинити двері на балкон, і по квартирі діловито ходило два голуби. Через протяг від тих самих дверей упала ваза з квітами, розлилась вода, яку пили птахи. Ще мінус два бали.
Зіна глянула на електронний годинник, була не то третя, не то п’ята, чи то дев’ята. Не ясно, скільки було, але сильно хотілось спати, тому вона зняла свої окуляри в золотій оправі, щоб потім викинути їх у смітник, прилягла, порахувала, що сьогодні прожила на нуль, і заснула.
Зіна взяла в заручники одного з двох голубів і хотіла назвати його на честь невдалого побачення — Вовою, але голубу це не сподобалося.
— Мене звати Віталій Борисович, — сказав голуб, просуваючись від дивана до телевізора і назад. — Я твій колишній свекор. Дуже прикро бути голубом. Я все життя мріяв реінкарнуватися в карася. Тепер я житиму з тобою.
Колишній свекор разом з колишнім чоловіком Зіни та колишнею свекрухою, зі своїми картатими сорочками, вусами й риболовлею мешкав у сусідньому під’їзді. Жив там до своєї раптової смерті. А потім їм усім довелося пережити болісне прощання та розмови про його життя.
— Добре, — сказала розчаровано Зіна, — але ви маєте ходити на роботу. Я нас двох не можу забезпечувати.
— Я бачив оголошення, в одній з агенцій шукають детектива, — і пішов, переходячи дорогу на зелене світло світлофора. Біля смітника він зауважив черевик — чи то сорокового, чи то сорок другого розміру — літнє відкрите взуття невідомого походження. “Кому це могло належати? – подумав майбутній детектив. – І чому черевик тільки один? Може, когось викрали на вулиці? Треба знайти собі детективну лупу, бо тепер, без окулярів, які я носив все життя, орієнтуватися у просторі трохи складно.”
Зіна дістала бінокль: куди пішов голуб, за якого вона раптом почала відчувати відповідальність. Другою думкою було хвилювання про їжу та ночівлю для нового співмешканця. Вона вийшла на вулицю і зібрала патички, з яких намагалася змайструвати йому гніздо для сну, і паралельно впала в розпач, бо справа виявилася надто складною. Тому Зіна вирішила натомість придбати йому акваріум з карасем.
“А спить хай у моєму ліжку, а я поки на дивані”, — сказала сама собі Зіна і пішла в зоомагазин. Біля смітника вона зауважила свій черевик, який загубила вчора по дорозі додому. Зіна бігла під дощем так швидко, забувши парасольку, що навіть не відчула, як загубила взуття. Тому сьогодні вийшла на вулицю тільки в лівому черевику, одягла назад другий і пішла вздовж вуличних тіней.
Тим часом Віталій Борисович доводив на співбесіді свою здатність знаходити зниклі речі, а ще краще — людей.
— Якось я знайшов собі любов усього свого життя, — сказав він. Це і було основним підтвердженням його навичок. — А у вас є кохання всього вашого життя? Я можу вам його знайти.
— Це буде ваше перше завдання, — сказав поважний пан Олег, реінкарнований у капібару, у якого ніколи не було жодного кохання і навіть поцілунку, лише кілька спонтанних зв’язків на одну ніч.
У місцевій газеті з’явилося оголошення про нового приватного детектива, який спеціалізується на пошуку кохання всього вашого життя. Номер телефону записали собі:
Агенція пана голуба Віталія Борисовича почала свою роботу у вівторок, чи то о третій, чи то о п’ятій годині вечора.