Пропоную вашій увазі перші сторінки своєї книги "Не вагітна". Придбати повну друковану версію, а також дізнатись більше про книгу, можна тут.
Пам’ятаю той день. Мені тридцять років, і я вперше виходжу заміж. Там, звідки я родом, непристойно виходити заміж так пізно. Для свого села я вже стара і, мабуть, якась трохи «порчена», бо в тридцять свіжою бути неможливо. До того ж, через декілька тижнів мені виповниться тридцять один.
Як і мріялося у дитинстві, я виходжу заміж у столиці нашої держави за місцевого хлопця з дуже інтелігентної сім’ї, не такої, як у мене, звісно.
Я щаслива, худа, гарна, на мені сукня, зшита за власним дизайном у дорогому ательє. Зараз 7-ма година ранку, мене фарбує справжній візажист і знімає один із найкращих фотографів Києва. Через 20 хвилин я зустрінуся з нареченим і ми поїдемо на фотосесію в яблуневий сад, потім вінчання, обід із родичами та вечірка для друзів.
Маю усього один короткий запис із весілля. Чоловік вставив собі у кишеню сорочки телефон, ввімкнений на режим «відео». Біля будинку на нас чекали друзі. Вони стали всі коридором, сипали на нас пелюстки троянд, кричали: «Гірко!». Ми довго цілувалися, а потім читали обітниці. Я обіцяла народити купу дітей. А він те, що буде кохати мене вічно.
Засинали ми дуже п’яні. Здається, що пили тільки хлопці і я, бо всі інші дівчата були вагітні, я думала, то був гарний знак. Ми з чоловіком дуже старалися весь місяць, щоб сьогодні я мала один день затримки. Я точно була вагітна і рівно через 9 місяців буду народжувати першу дитину. Все мало бути, як у казці. Ідеально. Бо саме так я все це уявляла з самого дитинства.
Вранці у мене почався цикл. Дивлячись на себе у дзеркало, я гучно проковтнула слину.
На подвір’ї мухи обсіли недоїдений фуршет. Ді-джей спав біля басейну, загорнувшись у рожеву куртку. Поруч із ним лежали здуті повітряні кульки. Одна золота рибка в акваріумі орендованої на добу хати плавала пузом догори. Звечора я обачно запхала до холодильника весільний торт. Коли відкрила дверцята, побачила у ньому вм’ятину від чийогось обличчя. Здається, то був силует нашого свідка.
Додому я їхала насуплена. Погладжувала великим пальцем каблучку на правій руці. Я була щаслива, та чомусь давило у грудях.
Минув рік. Сьогодні перша річниця нашого весілля. У мене на обличчі почала вимальовуватися вертикальна зморшка між бровами. Я і так не досить привітна особа, а ще ця штука додає мені більше серйозності. Щоб ховати зморшки, я почала робити собі чуб ножицями чоловіка для вусів. Такий самий чубчик, як у герцогині Кембриджської.
Кожного ранку у мене однаковий ритуал, я роблю все швидко — чищу зуби, стаю на ваги, пісяю на тест на вагітність, готую сніданок, кидаю в смітник тест, трохи реву, гортаю стрічку інстаграму, потім фейсбуку, дістаю зі смітника тест, щоб перевірити його знову, збираю сумку в басейн, чухаю собаку, кричу на виході: «Люблю тебе!», гримаю дверима, дивлюся, як двері ліфта автоматично зачиняються перед моїм обличчям.
За спиною стоїть колишня чоловіка і важко дихає мені у потилицю. Я веду зворотний відлік у голові, щоб не думати про неї. Ми живемо в одному домі, вона на 10 поверхів вище, на 10 років молодша, на 10 сантиметрів вища за мене. В лівій руці я тримаю пакет зі сміттям, через тонкий поліетилен просвічується моя нескінченна надія — ціла купа тестів на вагітність з однією смужкою. Цікаво, вона на них дивиться? Знає, що це таке? Бляха, чому ми постійно зустрічаємося у цьому вузькому, як труна, ліфті?
На першому поверсі сидить беззубий консьєрж, сторож наших життів. «Доброго ранку!» — кричу їй через двері, стискаючи ніс пальцями, бо з її комори завжди тхне смаженою цибулею і старим тілом. Вона не виходить із будинку років 100. Все її життя сконцентроване в одній маленькій кімнаті. Степанівна знає, хто, де і як живе у нашому під’їзді. Спочатку ця мила жінка мені подобалась, а коли вона почала переповідати особисте життя мого чоловіка до того, як ми з ним зустрілися, я почала уникати її балачок.
Надворі вдихаю пекучий серпень, з минулим мого чоловіка ми розходимося у різні боки. Вона — граційною ходою, я — згорбившись від важкої спортивної сумки через плече.
Іду в басейн між багатоповерхівками, обліпленими зовнішньою рекламою. Минаю сумні обличчя місцевих людей, генделики, ларьки з квітами і київським хлібом, підслуховую уривки фраз продавчинь ларьків, що завжди розмовляють по телефону, йду стежками повз дитячі майданчики, собаче лайно та смітники, фотографую пухнасті хмари у небі для майбутніх постів у мережах.
Ми з чоловіком живемо у гігантському спальному районі Києва. 30 років тому тут був пустир із перекотиполем. Зараз це бетонний сад, який постійно розростається вздовж і вшир. По головних вулицях їздять майже такі самі старі, як я, маршрутки «Богдан» жовтого з іржавим кольору. Час зупиняється, якщо зайти в таку о восьмій ранку. Ви наче не прямуєте ні вперед у просторі, ні назад, ви десь посередині. Від мого дому до метро треба проїхати п’ять світлофорів, чотири офіційних і ще шість-сім зупинок на замовлення «на повороті, біля Кишені, на АТС, на Княжому Затоні і т.д.», плюс легка пробка в процесі цього всього і все, можна їхати назад додому, митися. Я завжди намагаюся ходити пішки.
З маршрутки на зупинку вивалилися сонні люди. В руках вони тримали важкі торби та безкоштовні газети з метро. В голові несли мрії про те, як будуть працювати на себе, а не на того клятого начальника. Вони розходяться у різні боки, вправо, вліво, через перехід, хтось зупиняється біля ларька з кавою та випічкою. Я зливаюся на мить з натовпом, через секунду знову йду сама.
На рецепції в басейні одвічно мляві дівчата протягують ключі відвідувачам залу.
— Доброго ранку, — бере в мене пластиковий абонемент дівчина номер один, притискає його до автомата, на ньому з’являється вся інформація про мене. — Вам потрібно поновити довідку у басейн через чотирнадцять днів.
— Добре, — кажу я і забираю з рук ключі від шухлядки у дівчини номер два.
Я пройшла через турнікет до входу в роздягальню. Хоча б нікого не зустріти зі знайомих. Я виросла в маленькому селі і все дитинство мріяла втекти звідти, щоб ходити по вулицях, де мене ніхто не знає, але за дванадцять років життя в Києві це стало неможливим. Місто велике, але воно перенаселене людьми, часом дихати нічим і усамітнитися нікуди. Будь-який населений пункт зменшується до розміру села. Зараз мені хочеться втекти в інше місто або навіть країну, де мене ніхто не знає. Видно ліс або гори. І шумить море.
На дверях роздягальні справа висить напис «Преміум», на моїй буденно дивиться кожному в очі табличка «Нормал».
Всередині зустрічаю в’ялі тіла літніх втомлених жінок, вони їх тренують, миють у душі, витирають, натирають маслом і кремом, сушать феном волосся, фарбують обличчя, перевдягаються з кросівок у туфлі, стають на ваги, зітхають, закривають гучно свої шухлядки і йдуть геть.
З душу вибігає гола дівчина з пружними грудьми та сідницями у формі горіхів, рівна засмага, ідеальний манікюр, жодної подряпинки на обличчі. Шкода, що я занадто лінива для солярію, штанги та інтервальних тренувань із випадами.
Я знайшла в собі любов до плавання в сім років, коли навчилася триматися на воді у ванній, яку набирала для мене бабуся влітку серед двору. Кожної суботи між літньою кухнею та будинком я лежала на спині і дивилася на листя дерев. Інколи мені у ванну падала вишня або яблуко. Льоп.
Плавати я навчилася самостійно. Перепливала всі ставки і річки, які мені траплялися. Коли мені було п’ять років, мене відвезли на море. Там я захворіла на ангіну. Ми два тижні просиділи з мамою у номері готелю і читали «Муху Цокотуху» по сто разів на день. За кілометр від нас шуміло море. І за легендою, ми купалися в ньому у перший день, але я зовсім цього не пам’ятаю.
Вода мене лікує. Я з нею зливаюся, як русалка. За дванадцять років життя у Києві я змінила біля десяти басейнів, залежно від району, в якому орендувала квартиру. Раз на півроку я шукаю новий купальник. Рівно стільки він тримає форму, потім розповзається, перетворюючись на медузу.
Зараз у мене справжній спортивний купальник синього кольору з двома червоними смужками під маленькими грудьми.
Перед дзеркалом зав’язую рушник на талії і йду через душ у басейн. Назустріч мені шльопає гумовими капцями розпарений у бані грузин червоного кольору, дивлячись на мене, починає прицмокувати: «ц-ц-ц», я надягаю окуляри з дзеркальною поверхнею і йду, опустивши очі в свій несвіжий педикюр.
Обожнюю запах хлорки. Часто жадібно нюхаю свій купальник до прання. Люблю цей аромат на шкірі й у волоссі.
У приміщенні з басейном чую відлуння настанов тренерів, мене охоплює передчуття холодної води та мокрого волосся за вухами, що підло вилазить назовні. Хлюпаюсь у воду на доріжку номер чотири, перед нею стоїть напис «для швидкого плавання». Почуваю себе Майклом Фелпсом у цю мить. Зі мною на доріжці ще дві людини, не можу зрозуміти, то хлопчачі тіла чи жіночі, так швидко вони плавають. Пірнаю повністю під воду, відштовхуюся п’ятами від бортика і починаю пливти кролем. Першу доріжку я пливу дуже швидко, як шалена, вдихаючи на кожне сьоме занурення, другу пливу повільніше, і так до десятої доріжки, потім вирівнююся за швидкістю і пливу шістдесят басейнів без зупину.
Басейн, як медитація, жодних тривог, усі мої думки виходять через ніс разом із бульбашками повітря під водою. Коли я нарешті зупиняюся та виринаю зі своєї печери спокою, протираю пальцем зсередини запітнілі скельця окулярів, з великого плаката прямо перед доріжкою на мене звалюється болюча проблема. Вагітна жінка у купальнику рекламує плавання для дівчат при надії. Зупиняюся, п’ю воду зі своєї пляшки, далі пливу брасом. Більше нічого не існує, тільки я і мої гребки. Там усе добре, не можу плакати, не можу думати, у воді все зникає.
На виході з прямокутного водяного острівця спокою подумки хвалю себе та вітаю з перемогою. Відчуваю себе Майклом Фелпсом на Олімпійських іграх. І бачу це по очах літніх жіночок на доріжках три і п’ять. Вони, як жаби, сидять у своїх гумових шапочках і зиркають на мене старістю та зморшками.
У туалеті у Майкла почався цикл. Він хлюпає носом, але робить це так, щоб ніхто не чув. Потім витирає сльози, умивається і йде перевдягатися.
Не можу дивитися на себе у дзеркало. Знову пролетіла, знову не вийшло. В телефоні поставила відмітку у календарику «початок циклу». Наступний почнеться через двадцять вісім днів. Через чотирнадцять овуляція, і, може, вже тоді маленький хтось вирішить затриматися всередині мене. Я нервово рилася у сумці. Де ті кляті прокладки?
Я вийшла із залу, повільно перебираючи ногами що несли мою важку голову.
— Хрустику, це ти, ой, привіт, як справи?
— Привіт, — підскочивши, промовила я.
— Що нового? — Олена посміхалася білющими вінірами, що виглядали з обколотих ботоксом губ.
— Нормально.
— Щось ти така втомлена.
— Та я, е-е-е, плавала, от і втомилася.
— Бачила пост на фейсбуці, ти нарешті вийшла заміж, ха-ха, ти остання з роду Болейн, а діти коли?
— Скоро.
— Та то я так, чуєш Хрустику, я, мабуть, побігла, у нас там зараз тренування почнеться, — а потім вона нахилилася до мене ближче і трохи тихіше додала: Маю гарного косметолога, дуже круто робить ботокс, бачу, тобі вже пора, напишу тобі у дірект в інстаграмі її номер телефону.
— Я, а-а, добре.
— Бувай, мала, ха-ха-ха, рада була тебе бачити.
Я ішла снідати на першому поверсі залу. Кава з горіховим молоком, дві булочки з білого борошна, шматочок вершкового масла, омлет з овочами, одна пігулка заспокійливих. За вікном почався дощ. Я спостерігала за людьми, що побігли в різні сторони, прикриваючись пакетами, сумками або папками з документами. Я дістала з внутрішньої кишені сумки телефон. На ньому світилася лампочка, прийшла купа повідомлень, серед них одне від Лєри.